Дійові особи:
В. – чоловік.
А. – його дівчина.
Д. – незнайомець з парку.
Акт 1
Сцена 1:
Типова квартира десь у спальному районі міста.
В(сидить на стільчику та палить): За що мені таке життя? День від дня… Одне і теж кожен день. Я не знаю, що мені зараз робити. Ще тільки ранній вечір, а я б хотів піти спати, аби хоча-б у снах відволіктися від цього жахливого існування. Але я боюся засинати. Я не хочу засинати, бо не хочу завтра прокидатися! За що мені все це…?
А(входить до квартири з посмішкою на обличчі): Я вдома, милий! Сьогодні був такий день, такий день! Ти не повіриш! Ой… Що з тобою? Ти знову такий засмучений. Що трапилося?
В: Та ні… Нічого. Все як завжди. Нічого хорошого.
А: Чому ти такий сумний? Іди до мене, посміхнися. Розкажи мені, що тебе так засмутило?
В: Що ж тобі сказати? Знову на роботі проблеми. Отримав догану за те, що не виконав вчасно роботу… Але ж її так багато! Знала б ти, як я втомлююся! Хоча, ти знаєш… Ці документи, бухгалтерія, звіти, схеми! Він сказав мені, що я бездар, доки пив каву і розкладав пасьянс на комп’ютері. Сказав, що якщо ще раз таке повториться, то він мене звільнить. І лишив частини зарплати.
А: Але ж ти днями працюєш, виконуєш свої обов’язки і не тільки! Ти сам мені казав, що до них не входить те, що тебе змушують робити. Ти виконуєш їх роботу, а за це тебе ще й грошей лишають! Чому ти дозволяєш з собою так обходитись? Що ти йому сказав?
В: Нічого… А що я міг?
А: Як що? Як що?! Ти міг би сказати йому все! Усе, що думаєш про нього, про його ставлення до тебе і твоїх обов’язків. Ти мав стояти за себе!
В: Але ж… Але ж він може мене звільнити. Краще нехай залишається так, як є. Поживемо цей місяць трохи бідніше, але за те я залишусь з роботою. Кому ж я такий потрібен? Хай усе залишається так, як є.
А: Але ж… Добре, як знаєш. Не переймайся, милий. Все буде добре.
В: Дякую, А. Дякую, за те що терпиш мене такого.
А: Я тебе кохаю. А ходімо… Ходімо погуляємо! Подивись, який прекрасний вечір! На вулиці зовсім не холодно.
В: Ходімо спати, А. Уже пізно.
А: Ще зовсім не пізно. Тоді ходімо, погойдаймося на гойдалках. Пам’ятаєш, як у дитинстві! І йти далеко не треба. Ось вони, під самим будинком!
В: Ходімо спати, А.
А: Ну хоч… Хоч послухай як пройшов мій день. Ти знаєш, сьогодні він був просто чудовий! Коли я йшла додому, то зустріла…
В: Ходімо спати!
Сцена 2:
Наступний день.
Один із парків в центрі міста. На вулиці іде дощ.
А(сидить, занурена у себе і думає(внутрішній монолог)): Я більше так не можу… Не можу терпіти його меланхолію. З кожним днем вона стає все більше і більше, неначе звір, який жере людську радість та щастя, а в кінці і саму людину. І ця людина… Це вже не людина. Зовні – так. Але всередині це тільки звір. Звір, який ненавидить, який відчуває відразу до всього. До кожного звуку, запаху, руху… До кожного подиху іншої людини… До свого власного серцебиття.
А його безсилість… Безсилість і жалюгідність! Так, саме жалюгідність! Вони неначе передаються! Неначе тебе помістили в кімнату, без вікон і світла, і стіни сходяться і сходяться, здавлюючи тебе… І виходу немає. За що я його кохаю? Чи кохаю?
Д(з’являється на сцені, з мокрим від дощу довгим волоссям, злегка пританцьовуючи, звертається до А.): Дівчино, чому у вас таке засмучене обличчя? Подивіться навкруги, хіба погода не чудова?
А: Але ж іде дощ!
Д: Так, дощ. Але хіба дощ – це не чудово? Дощ – це свіжість. Він немов очищає. Заплющте на хвилинку ваші очі. Не бійтесь, я не причиню вам зла… Ось так. Тепер підійміть голову вище і розслабтесь. Вам… Вам краще? Відчуваєте себе живою?
А(шепотом): Я… Так... Відчуваю.
Д: Як ваше ім’я?
А: А.
Д: Д. Приємно(цілує руку). А., вибачайте, але я маю йти. Часу так мало, а зробити в житті треба так багато! Але я з задоволенням прогуляюся з вами завтра, десь о сьомій годині. Зустрінемося на цьому ж місці.
А: А якщо я не прийду?
Д: Ви прийдете. До зустрічі.
Сцена 3:
В цей же день ввечері.
Та ж сама квартира.
А(заходить у квартиру з енергійним та веселим настроєм): Я вдома, милий! Фу, ти знову палив! Постійно палиш! В квартирі вже все смердить твоїми дешевими цигарками!
В(встає зі стільця, гасячи цигарку): А що тобі не подобається, а? Якими повинно смердіти? На дорогі цигарки у нас немає грошей, ти знаєш!
А: Ну то кидай палити!
В: Не можу. Це одна з небагатьох радостей у моєму, і так нікчемному, житті.
А: Господи! Чому ти завжди такий… меланхолічний? Песимізм так і лізе з тебе! Все в твоїх рухах, діях і особливо словах віддає ним! Твоє життя у твоїх руках, зрозумій це. І замість того, щоб розпускати нюні кожен день – піди і зроби щось!
В: Я роблю! Роблю…
А: Що?!
В: Я… не знаю.
А: Ото ж бо й воно. Якщо завтра ти не підеш до свого боса й не доб’єшся хоча-б повернення грошей, то до нього піду я!
В: Не смій! Що про мене подумають на роботі?
А: А я бачу, тебе дуже хвилює думка інших. То і живи для них, а не для нас.
В: А…
А: Ходімо спати.
Сцена 4:
А. сниться сон:
А. танцює з Д. під дощем. В. сидить в кутку на стільчику і палить, дивлячись на них.
Д: Відчуваєте себе живою…?
А: Так… Мене звуть А.
Д(шепотом): Дуже приємно(цілує руку). Я не причиню вам зла…
В(на фоні, шепотом): За що мені таке життя?
А(до Д.): А якщо я не прийду?
Д: Ви прийдете, обов’язково прийдете…
В(все таким же шепотом): Дякую, за те що терпиш мене…
Д(дивиться у небо): Хіба дощ це не чудово?
А: Я… Я відчуваю себе живою!
В: Ходімо спати, А.
А(не помічаючи В. і його слова): Живою!
Дзвенить будильник.
Сцена 5:
Вечір. Сьома година.
Той же парк в тому ж місті.
А. сидить та читає книгу.
Д.(з’являється з кавою в руках): Доброго вечора, А.(цілує руку). Ви напевно змерзли, доки чекали тут. Хоча я, здається, прийшов вчасно. Ось, випийте кави, зігрійтесь. Сподіваюся, ви не проти латте?
А.: Дякую… Я дуже люблю каву.
Д.: Ви знаєте, я теж. Ви коли-небудь варили каву у джезві?
А.: Звичайно! Кожного ранку.
Д.: З імбиром, апельсином…
А.: З чорним перцем!
Д.: Так! Але я досі не знаю, як саме правильно її варити. Я, наприклад, даю їй три рази піднятись, а потім ще настоятись.
А.: А я чекаю, доки вода закипить, додаю каву і варю її на маленькому вогні.
Д.: Чудова річ – кава. Схожа на наше життя, ви не помічали? Здавалося б, у всіх кава однакова, але смак завжди чимось відрізняється. Кожен варить каву по-своєму. Хтось любить гостру, хтось – кислувату. Дехто п’є з цукром, а дехто вважає, що цукор перебиває смак кави. Хтось насолоджується самим процесом варіння, робить це повільно, прагнучи розтягнути задоволення, а хтось швидко варить її за декілька хвилин, щоб по скоріше зробити ковток і почати новий день. Яке різноманіття!
А.: Яка чудова думка! Ви… ви дуже цікава людина.
Д.:Давайте на «ти».
А.: Добре. Ти дуже цікава людина, Д.
Д.: Що ж, дякую. Ми ж не будемо сидіти тут увесь вечір, вірно? Ти любиш театр, А.?
А.: Звісно! Але я давно там не була.
Д.: Тоді зараз це виправимо. Ходімо! Не забудь вимкнути телефон перед виставою.
Сцена 6:
Той же день. Той же час.
Та ж сама квартира.
В.(знову сидить та палить, покашлюючи(внутрішній монолог)): Де ж вона? Уже пізня година… Чи не сталося з нею щось? Телефон вимкнений… Так погано тут, ще і її немає! Невже вона зовсім не думає про мене? Невже їй все одно, що я зараз відчуваю?! Невже вона не розуміє, що потрібна мені зараз?! А чи потрібна..? Я не можу зізнатися сам собі, не можу вирішити, чи кохаю її, чи ні. Вона єдина, хто в мене є. Більше я нікому не потрібен. Я навіть не розумію, навіщо я їй потрібен. Я знаю… Знаю, що я жалюгідний, безхребетний хробак. А найжахливіше… Я боюся того, що я з нею тільки через страх. Через страх залишитися самому, через страх того, що мене більше ніхто і ніколи не прийме. Кому я таким потрібен? Я не можу визначитись з тим, що я зараз відчуваю. Невже це ненависть? Це ненависть до неї, через те, що вона зараз не поруч? А може ненависть до себе… Одна ненависть. Відраза до життя… І знову цей дощ за вікном. Я відчуваю ненависть навіть до погоди. До кожної цієї краплинки! Слухавку так і не взяла… Піду спати.
Сцена 7:
Той же день.
Після театру, біля входу в під’їзд А.
Д.: Дякую тобі за вечір. Я сподіваюся, побачимося ще раз на цьому тижні?
А.: Звісно, я буду дуже рада. Дякую за театр! Я так давно там не була. Я отримала таке задоволення, ти не уявляєш.
Д.: Просто постановка була вдалою. Я там нерідко буваю. Знаю, що хороше, а що – ні. Хоча, це все справа смаку.
А.: Так… ти правий(просовує руку в кишеню за ключами і згадує, про телефон). Господи, я ж забула телефон ввімкнути! Десять пропущених викликів… Ох, нічого, я думаю, все буде добре. Вечір був прекрасний, Д. Дякую ще раз.
Д.(прикушуючи губу): А., пам’ятаєш, я казав, що не причиню тобі зла?
А.: Так…
Д.: Тоді довірся мені ще раз. Заплющ очі. Не бійся…
А. заплющує очі
Д. цілує її, дуже ніжно та довго.
А.(після поцілунку): Що це було?
Д.: Поцілунок…
А. швидко відкриває двері і втікає додому.
Сцена 8:
Ранок наступного дня.
Квартира.
В. знову палить, дуже тяжко кашляючи. А. п’є каву.
А.: Ти ніколи не задумувався, який чудовий та різноманітний напій – кава?
В.: Що ти кажеш? Звісно ні. Кава як кава.
А.(понуро опускаючи голову, шепотом): Так… Кава, як кава.
В.: Скажи мені, де ти вчора була? Чому не зателефонувала? Чому не відповідала на дзвінки?
А.: Я гуляла. Телефон був вимкнений, я забула його поставити на звук.
В.: І ти навіть ні разу не згадала про мене?! З ким ти була?
А.: З другом. Ми познайомилися нещодавно. Були в театрі. Тому й телефон вимкнула.
В.: Що, ти ходила в театр з іншим чоловіком?! Може ви і ще десь були, га?
А.: Ніде ми не були. Не нервуй так. І ці твої ревнощі ні до чого. Ти ж знаєш, що я тебе кохаю.
В.: Не знаю… Не знаю! О котрій годині ти повернулася додому?
А.: Десь о десятій. Ти вже спав, не хотіла тебе будити.
В.: Значить, не хотіла мене будити… Я довго не міг заснути. Я чув, як ти прийшла. Чув, як тихенько ти насвистувала пісню… Чув, якою щасливою ти була! Я… Я забороняю тобі бачитися з цим чоловіком. У тебе є я!
А.: Забороняєш? Ха… Тоді ходімо з тобою в театр.
В.: Ти ж знаєш… Ти знаєш, що у нас немає зараз грошей.
А.: А на цигарки є? Яким сміливим ти зараз став. А що на роботі? Ти повернув гроші назад? Там ти такий же сміливий?
В.: Не смій…
А.: Смію! Подивись на себе спочатку! Твоя меланхолія, ревнощі, ниття… Ти зараз кричиш на мене тільки для того, щоб хоч раз відчути себе сильним! Змінись сам. І не смій забороняти мені!
В.(злим шепотом): Ненавиджу тебе…
А.(таким же шепотом): Ненавиджу тебе.
В. та А.(криком, один одному): Ненавиджу тебе!
Акт 2.
Сцена 1:
Пройшов місяць.
Монолог А.:
Місяць… Як же все змінилося за цей місяць. Як змінилася я сама… Я почала брехати. Брехати йому, тому що ці ревнощі – це просто нестерпно! Звісно... Звісно я продовжувала та продовжую бачитись з Д. І в ці недовгі прогулянки я справді відчуваю себе живою. Кожен день для мене перетворився в чорне та біле. В Рай та Пекло. Доки я з Д. – я на небі. Його поцілунки, розмови, голос, жести…. Все в ньому просто. Тому прекрасно. І я не можу згадати хоч раз, коли б він поскаржився на життя. Я до сих пір не знаю чим він займається, де бере гроші, чим живе… Та хіба це важливо? Це його справи, його життя. І його проблеми, які він повинен вирішувати сам. Ми обидва чекаємо наших зустрічей, тому що вони відволікають від усього. Вони сповнені такої легкості… Немовби твій розум відлітає кудись далеко і залишаються лиш почуття. Я просто не можу і не хочу від цього відмовлятись. І не стану.
Але після кожної зустрічі я відчуваю себе Люцифером, якого в один момент скинули з небес на саме дно пекла! Кожен вечір ми лаємось через ревнощі, через його проблеми, через його песимізм. Звісно, він має підстави ревнувати. Але… Але чи винна я? Хто послухає про те, як пройшов мій день? Хто, дасть мені показати свої емоції, себе? Не він. Що я остаточно зрозуміла за цей місяць – те, що я його не кохаю. Це звичка, не більше. Шкідлива звичка. Він труїть себе цигарками, а я трую себе ним.
Монолог В.:
Місяць… Місяць ненависті, ревнощів та безсилля. Не можу бачити її щасливою! Щасливою не через мене. Вона почала повертатися пізніше, ніж звичайно. Я знаю, що вона з ним… Я б хотів вірити, що між ними лише дружба, але я не вірю. Я чоловік. І я знаю, що дружби між чоловіком і жінкою не буває. Але що я можу зробити? Що? Іноді, я не розумію навіщо взагалі я народився. Ненавиджу… Ненавиджу сам себе. Дивлячись в дзеркало, я бачу лиш скупчення злості. Я б хотів уваги, я так хотів би уваги хоч від когось! Але навіть дзеркало відвертається від мене… Я дуже слабкий. Заслабкий, щоб тягатися з ним. Я просто лежу і чекаю того моменту, коли вона прийде і скаже: «досить». І я… я кохаю її. Чому розумієш це тільки тоді, коли починаєш втрачати? Досить…
Сцена 2:
Пізній вечір.
Десь у місті.
Поцілунок А. і Д. В. знаходиться у кінці сцени.
А.: Знаєш, я так не хочу зараз додому…
Д.: То не йди.
А.: Я мушу…
Д.: Навіщо? Ти нічого не мусиш. Навіщо тобі проблеми і муки? На які ти сама ідеш добровільно. Чи не правильніше залишити їх?
А.: Що ти маєш на увазі?
Д.: Ти знаєш, А… Скажи мені. Скажи мені ці слова і все закінчиться.
А.: Мені важко…
Д.: Але ж ти хочеш.
А.: Дуже хочу… Але це неначе дві особистості б’ються в моїй голові... В моєму серці.
Д.: Ти кохаєш мене?
А.: Я тебе кохаю…
Д.: Я тебе кохаю.
А.: Слухай, а чому ти жодного разу не спитав мене про мого чоловіка? Ти ж знаєш, що він в мене є.
Д.: А навіщо? Мені він не заважає. Ревнувати я не хочу… Та і, напевне, не вмію. Головне те, що ми отримуємо задоволення один від одного. Все інше зовсім неважливо.
А.: Але ж так неправильно.
Д.: А мені здається – правильно. Скажи, ти його кохаєш?
А.: Ні…
Д.: Я знаю. Неможливо кохати обох одночасно. А мені ти не брешеш. Це я також знаю. То що ж мені з того, що він в тебе є, якщо я знаю, що ти мене кохаєш? А що з тих ревнощів? Чи хіба від них не стають стосунки тільки гіршими?
А.: Стають… Як же ти правий.
Д.: То ж, тепер все в твоїх руках. Продовжиш ти свої муки, чи ні – вирішувати тобі. Я буду завтра зранку біля твого будинку. Сподіваюсь, ти визначишся. Кохаю тебе.
А.: Кохаю…
Сцена 3:
Той же вечір.
Задимлена від цигарок квартира.
А.(входячи у квартиру): Знову палиш?
В.: Я бачив вас. Стежив сьогодні за тобою. Бачив ваш поцілунок… Як ти могла?
А.: Ось як. Ти стежив, значить. Добре, що так сталося. Я прийшла сказати тобі, що покидаю тебе. Досить!
В.: Я чекав… Я боявся! Я ненавиджу тебе і його!
А.: Якщо ти нас бачив, то чому не підійшов і не сказав це там? Обличчям до обличчя? Злякався…
В.: Знову ти мене принижуєш… Навіть в останній раз!
А.: Я кажу правду. Дякую тобі за все. Дякую, що з тобою я зрозуміла так багато речей. Будь щасливий.
В.: Ненавиджу тебе! Ненавиджу всіх! І себе ненавиджу(починає плакати).
А.(байдуже): Ходімо спати.
Сцена 4:
В. сниться сон:
А. цілує Д. і вони починають віддалятися від В., тримаючись за руки. В. кричить, плаче, хоче наздогнати їх, але не може, бо прикутий ланцюгом до своєї нерішучості, страхів та ненависті, неначе пес. А. та Д. віддаляються все далі і далі. В. все так же кричить, молить А. не покидати його, але та його не чує. І ось А. і Д. зовсім зникли з поля зору, а перед В. залишилась лише попільничка з купкою недопалків.
Дзвенить будильник.
Сцена 5:
На сцені всі троє: А., Д., та В. Д. тримає А. за руку.
В.(стоїть на колінах): Не покидай мене! Не залишай мене, прошу! Я боюся… Я не хочу знову залишитись один! Будь-ласка…
А.: Вибач, я так більше не можу… Зовсім не можу. Досить… Досить… Досить! Я не винна, що я просто хочу щастя та кохання. Досить!
В.: А хто винен?
А. та Д. підходять до В. з різних боків і, віддаляючись від нього, по черзі шепчуть: «А хто винен, хто винен?»
В.(волає у розпачі): Хто винен?!
Світло гасне.
nadeg2 (02-го, 47 лет)
