Манька сиділа на розлогій гілляці величезної старої груші і розхитувала ногами. Розкуйовджене курчаве волосся легенько погладжував ніжний вечірній вітерець. Легенька квітчаста спідниця зачепилася за шершавий стовбурець, який вона відчувала оголеними ногами. Мов лісова Мавка, захована у духм»яному листі, Манька відчувала себе захищеною. Вона виглядала на сільську дорогу, якою поверталися з полів жінки та дівчата. Вглядалась вона саме в дівчат, бо заклопотані заміжні не були їй конкурентками. Вони втомлено і понуро йшли до нової хатньої роботи, гадали, що готувати на вечерю, як швидше впоратися по господарству. А дівчата голосно реготали, ніби й не працювали весь день, ще й крутилися, оглядалися, чи не звертає який парубок уваги. Манька найбільше заздрила довгим товстим косам, що виглядали навіть з - під хустки, - в неї ж бо коси ледве по плечі, зате завиваються гарно, тільки будь-які хустини спадають.
Коли дівчата наблизились майже впритул, зупинились. «Доброго вам вечора, Манько». Потім пішли, сміючись , далі. Маня раділа , що вже темніло й ніхто не міг помітити, як вона зашарілася. Обличчя горіло, аж пекло. Спустилася вона з груші лише тоді, коли дівчат зовсім не було навіть чути. Побігла додому. В сінях смачно пахло млинцями і пряженим молоком. На скрині стояла велика глиняна миска вишень и маленька – з пінкою від малинового варення. Манька почала малювати пальцем круги на тарілці з пінкою та присмоктуючи облизувати його. Пінки були дуже солодкі. Захотілося холодної колодязної води. У відрі майже нічого не залишилося. Манька схопила відро й побігла по воду. Коли повернулася з повним відром, мати йшла назустріч з відерцем молодої картоплі. Вона всміхнулася: «Помічниця!» «Мабуть я вже доросла, мамо, - зі мною на ви здоровкаються» . « Доросла, моя дорогенько, доросла. Не бігай вже боса, носи черевики.
Цієї ночі Манька майже не спала. Доросла, доросла, доросла. І здоровкаються, і черевики. Манька роздумувала, що має змінитися в її дорослому житті, - як вона все це відчує, як всі це помітять. Майбутнє її радувало і лякало. Таємничістю дихало нове століття. Це було літо 1899 року.
Зима видалася сніжною. Місцями понасипало аж до стріхи. Ходили по розчищеним тунелям, нікуди не звертаючи, щоб не потрапити у засипаний яр. Але великого морозу не було. Поступово сніг всідався, розмітався. Сонце світило настільки яскраво, що замети, стріхи, засипані скирти переливалися різнокольоровим сяйвом,немов усипані дорогоцінним камінням.
Манька шла розхристана по дорозі, милувалася красою, видихала тепле повітря якимись візерунками. Їй здавалося, що сьогодні вона Снігова королева. Добра, рум»яна, гарна – бо закохана. Тільки зараз й розмов, що про Мішку Постернака. Високий стрункий парубок, навчався у Бухаресті. Стриманий, розумний, вихований – не те, що сільські простачки. Манька бачила його біля церкви. Під час служби вже боялася й поглянути у сторону чоловіків. Але саме під час служби впевнено подумала: «Мій буде!» Подумала й повірила. Богу вона довіряла всі свої думки й бажання. Коли вийшла з церкви, вже вірила, що Мішка – її доля, хоч він про це ще нічого не знав.
Так ось, іде Манька по дорозі, вигадує зустріч з Мішкою Постернаком і майже зіштовхнулася з двома панянками. З міста приїхали, замерзли, - носи червоні, губи сині. Пальто та спідниці гарні – це Манька відмітила, тільки чобітки не по сезону. Зачесані по-городському, йдуть сковзаються, руками незграбно розмахують. «Не знаєте, где Мишка Пастернак живет?» Авжеж знаю, та дороги не покажу. Сама, коли наберусь хоробрості, по цій дорожці пройдусь. «Он туди йдіть». Манька махнула рукою в сторону ярів, а вони, дурепи, поперлися. Попровалювалися, пищать, хапаються руками за повітря, барахтаються, як можуть. «Мій Мішка буде!» Сміливо на все село і при людях, що вибігли панянкам на допомогу, кричала Манька. «Мій буде» - майже зі слізьми повторювала вона і йшла далі назустріч долі по тій дорозі, що до хати Мішки. Але в цей день зустрічі не трапилося.
Через кілька днів язики рознесли по селу, як Манька з панянками пошуткувала, як про Мишка кричала при всіх. А вже на вечорницях Мішка сам підійшов. Далі Манька нічого не пам»ятає. Лише відчуває, що закохана на все життя. Відчуває, що повітря тепер вдихає по-іншому, що землю тепер відчуває по-іншому, що після цих вечорниць вона сміливо зможе дивитися на чоловічу сторону в церкві, щоб бачив Боженька, якого красеня вибрали її очі,до якого парубка прибилась її душа. Новий рік 1917 – щасливий рік для Маньки.
Манька й Мішка сиділи на березі річки. Савранка –невеличка річка. Таку річку зазвичай римують у віршах. І верби, що купають віти у воді, і стрункий очерет, що таємничо шепчеться, і казкові лілеї, і ряска , й пороги, кадочки та приступи – не перелічити тієї краси, треба бачити, треба вміти роздивитись. Манька вміла. Вміла так любити життя, так красу життя відчувати, що пропустила всі ті темні часи, що називались революцією. Вже рік тій революції був, а Манька не відчувала її. Серце вщент заповнене коханням до Мішки, до життя, до річечки цієї. Їй здавалось,що та революція в її селі – гра. Поділили село навпіл: по одну сторону річки – білі рожі до капелюха чіпляли, по іншу – червоні. То такі були « білі» та « красні». Зустрічалися, билися, силою мірялися. Манька та Мішка ні до яких не пристали. Вони взагалі жили якось окремо. Ніби у своєму світі…
У селі було дві церкви . Одна на стороні білих, інша – червоних. Манька могла ходити і в одну, і в другу. То ж церкви не ділили – і це добре. Доки їй до Бога дорогу не закрили, їй було з ким ділити печалі і радості. Та й вийшло так, Мішка жив на одній стороні річки, а Манька – на іншій. За всіма правилами, вони мали битися, але – кохали один одного, планували весілля восени, як було заведено.
Сиділи вони вдвох, воркотали. Мішка весь час оглядався. Манька настільки йому довіряла, що не прислухалася ні до чого, окрім свого серця. Та воно так калатало, що вона нічого б і не почула. Через деякий час Мішка встав, підійшов до кущів: « Та вже виходьте, мамо». Мати його вийшла з обрізом-берданкою. « Міша, такі часи, боюсь вас одних відпускати». Тільки тепер Манька відчула, що революція - це щось страшне. Зрозуміла це по обличчю мами. Вона чомусь з таким жалем та печаллю на них дивилася.
А після цього дня печалі багато було : і розгроми, і казні, і вбивства, і багато безневинно понівечених життів. Манька не любила про це згадувати, хотіла забути, як сон страшний. Все молилася, щоб Господь помилував, не залишив. Що з людьми зробилося, звідкіль стільки зла та ненависті. В ці страшні революційні дні Манька зрозуміла для себе головне: в нових правилах життя вона ніколи не розбереться. Головним її законом залишиться Закон Божий, а головна мета, головне заняття, головне завдання життя – сім»я. ЇЇ сім»я , її нова хата, оцей клаптик землі з молодими вишнями, яблуками-папіркаим,горіхами – ось та територія, що буде їй і революцією, і країною, і новим , і старим, і вічним.
Радувала її і розсудливість Мішки. Він не ліз у пекло, нічого нікому не доводив, піклувався про свою сім»ю, намагався розібратися у новій круговерті, осягнути її закони і правила. Манька, як і раніше довіряла йому, і вже не тільки своє життя… 1918 виводив свої закони, а Манька свої. І вона була набагато ближче до Бога та Істини.
З каченятами у ящичку, з саморобними чемоданами, коробками і клуночками прибула Манька до воєнної частини біля міста Брест. Вона не хотіла покидати своє село, знайомих і рідних людей, навіть наповнене пахощами полів та лісу повітря їй здавалось незамінним. Але у Мішки не було іншого виходу. Про свої відчуття він не розсусолював, хоч переживав не менше. До льотної частини його було призначено механіком. Манька гордилася своїм чоловіком. Любила його все більше з кожним роком, з кожним життєвим випробуванням. Незчулася, коли вже й діти майже дорослі стали. Й коли той час проминув. А все надії, надії, надії та буденна суєта, суєта, суєта… Життя Манька не переставала менше любити, бо жила... А багато кого з рідних та знайомих вже не стало. Кожного ранку зверталась до неба, до сонця, а кожного вечора до зірок. Церкви не було, але ж Бог був, і вона про те знала напевне.
Одного вечора Мішку забрав «чорний воронок». Сусіди казали, що це назавжди. Манька не вірила, нікого не слухала. Молилась до ікони Богородиці. Лампадка майже потухла і ледве каділа та раптом полум»я стало великим , яскравим, ствердним. Манька зрозуміла, що з Мішкою нічого поганого не трапиться. А вже наступного дня він розповів, що машина, на якій його везли , зламалася в дорозі, він запропонував полагодити, чим викликав велике здивування тих, хто забрав його з дому… А потім, хто його знає, – чужим в голову не залізеш,- але передумали псувати життя і Маньці, і Мішці, і їхнім дітям – помилували, але приставили до воєнної частини механіком.
От і в Бресті Манька знаходила, чому радіти: діти поруч, чоловік поруч, багато розумних та гарних хлопців для її дівчат – льотчики її цікавили ще й тому, що підростали в неї дівчатка. Може й добре, що сюди занесло – ач молодики які, в селі таких парубків не знайдеш. Одягатися, як дама, вона не стала. Але дівчаткам своїм багато міських речей прикупила. Подобались їй легкі крепдешинові плаття, кофтини з манжетами та густими рядами ґудзиків, довгі шарфи , берети - життя налагоджувалось. Ще й каченята виросли, мов на дрожах – каша з солдатської їдальні видалася ідеальною для них їжею.
Накінець то воно щастя, накінець то спокійне розмірене життя. Дякувати Богові, всі разом, всі живі-здорові. Кожного вечора милувалася Манька своїм чоловіком, завдяки йому все так гарно сталося. Вона навіть попросила Мішку почати палити - запах табаку їй подобався, якось мужньо це все виглядало. І чому це її Мішка – найкращій чоловік, якого вона зустрічала, без такої димучої звички. Маньці здавалося, що коли чоловік сидить і палить на порозі дому – це виглядає , як втілення спокою, впевненості, навіть, домашнього затишку. Отож до цигарок Манька свого чоловіка привчила…
І тільки но одяг димком пропахся – червень 1941 року.
Про війну Манька згадувати багато не любила. Доки супроводжуючий солдатик доправив їх до рідної Вербки, у Савранці вже німці купалися. Запасів їжі ніяких – тож прийшлося всі сукні, кофтини, хустини й шарфи на їжу міняти. Василь – красень син - виріс і змужнів, був ватажком серед хлопців, бігав до партизан, дуже боявся війну пропустить, то ж у сімнадцять, приписавши собі рік, теж на війну пішов. Манька й не зчулася, як це все сталося. Без Мішки ніби і розуму в неї була половина, не тільки серця і душі. За війну кілька листів і одна фотографія. Вперше обізвався у кінці 42. Та ось вже вертаються з перемогою… На Васю лист прийшов, що пропав без вісті. Як це без вісті ? – молилася Манька. Господь не залишав її ніколи, і цього разу не залишить. Якось циганка казала їй: « не скоро сонце зійде, не скоро син повернеться». Повернеться - єдине слово, що запам»ятала Манька.
Коли повернувся Мішка, Манька й не зрозуміла точно. Тоді ні днів , ні місяців за календарем не рахувала. На городі вже зелено було – ось і все. Зайшов до хати – гарний, вибритий, чоботи блищать, куртка шкіряна - пахнуло сонцем і свіжістю. Манька зніяковіла – спідниця з мішковини, бузиною фарбована, якась стара кофтина – і не пам»ятає чия і звідки, незачесана, схудла, змарніла . Їй навіть ніяково стало, коли Мішка кинувся обійнятися, і вона чомусь весь час вибачалася. І коли вже в хаті все поступово було полагоджено, вичищено, коли на подвір»ї підготували місце для худоби, Манька вічула той присипляючий її хвилювання запах тютюну.
Вася так і не повернувся. Манька почала потроху відчувати, що життя налагоджується. Мішка почав працювати в сільській автоколоні, дівчата налагоджували своє самостійне життя. Ванюшка , молодший, насолоджувався батьківською турботою. Час спливав… Внуки пішли… незчулася, а їх уже четверо. Молодший син біля них, Сенька – життям насолоджується, навчання їй все в голові перекрутило, Саша – бідкається. Що з цим всім робити , Манька не знала. В певний час вона зрозуміла, що все має бути так, як має бути і відпустила всі події на волю. Чи так би вона зробила, коли була молодою? Ні!!! Але зараз вона так втомилася , що весь час їй хотілось відпочивати. Думками може б щось і робила, але сил вистачало приготувати їжу та попрати сорочки для Мішки, ну, може ще й курчатам поціпати. Іноді всі онуки збиралися разом, сідали пообідати, порозмовляти та й розходилися. Та чим більшими вони виростали , здавалися Маньці такими розумними, вона не поспівала за часом. Згодом, вона вибрала собі роль спостерігача. Найголовніше – щоб війни не було. А так - ростуть онуки розумними, гарними і знову - дуже розумними. Стільки всього знають і вміють. Манька дуже пишалася ними.
«зеленеє жито , зелене,
Хорошії гості у мене» - Маня співала пісню. Тепер вона одна, без Мішки. Оточена внуками і правнуками, співає голосно, дзвінко. От воно , яке життя… онуки починають згадувати дитинство: як вареники ділили, як вишні дрилювали, якими в дитинстві запашними здавалися груші-дички та папірки. Тепер ось Пепсі-Колою пригощають, цілий день телевізор дивитися можна або слухати радіо (що Манька любила більше). Деякі її висловлювання не гірші і не менш мудріші за слова відомих письменників та філософів.
Коли немає поруч церкви, молись до Ранньої Зорі. Вона не може бути без Бога, бо Він дарує нам день новий.
Є жінки,що і в мішковині будуть панянками.
Не сумуй за старими, молись за молодих, щоб і їм Господь дав віку довгого.
Передала вона й слова діда Мішки. Коли дітлахи гралися його нагородами, а сусіди говорили, що вони мають бути на почесному місці,він відповідав, що найбільша його нагорода – це те, що живий прийшов з війни.
А ще розказувала, як він не любив, коли ображають дітей, - чи то ляснуть,чи словами. Завжди казав: «Дорослому легко дитину образити, найди сильнішого від себе й ображай»
А ще бабка Маня говорила, що дітей треба вчити радіти, а не воювати.
Навіть вдалі вареники й борщ теж можна перетворити в щастя,- так іноді вона шуткувала, але й тут правда.
Зібрати дітей, онуків і правнуків, щоб було весело і без горілки – теж щастя, - говорила бабка Маня,коли вже навіть не ходила, а лежала на старовинному дерев»яному ліжку, що пам’ятало Маньку молодою (це теж її жарт).
В суботу та неділю автобус під хатою зупиняється, під руки бабку Маньку на переднє сидіння – та до церкви. Молитва у Маньки одна – всім здоров»я та щоб без війни. Коли за упокой заказує – Васю не вписує, бо має надію , що десь врятувався і живий. Он недавно розказували про якогось канадця чи австралійця, що організували поселення українців з вишиванками та піснями. Може там і її Вася. Хто знає, як життя склалося. Сєнька посилала листи у редакцію,щоб дізнатися. Манька вперто вірила ,що син живий. Коли правнукам щось розповідала, то завжди щось смішне. То згадувала, як колись після гулянки старшу дочку Сашку вниз головою сповиту взяла; то як з радикулітом до брички сідала, але хотіла проїхати ефектно, розпустила парасольку, злякала коня – той на диби, а Манька – з брички. Впала – і вилікувалась від радикуліту на все життя. Чомусь згадувала тих товстих довоєнних качок, яких викормила у Бресті. Розповідала, як під час війни, сидячи на печі, отримала осколкове поранення у ногу. Але найбільше розповідала про Мішку. Іноді з такими подробицями, ніби сама була з ним на війні. Від неї я дізналася про те, як мій прадід брав язика, рятував молодих хлопців, наскільки був авторитетним на будь-якій своїй роботі, як його всі любили і поважали, за що отримував нагороди. Кожної нашої зустрічі вона розповідала нову історію про прадіда. Ніколи про дітей (мою бабку Сашу) та онуків (мою любу матусю та рідних дядьків) – завжди про прадіда. Я ніколи не чула, щоб з таким піднесенням та повагою розповідали жінки про свого чоловіка. Він був для неї і епохою, і історією; він був стержнем її життя,її думок, її серця. Він був для неї майже поруч з Богом. Аби всі жінки були такими , людство не шукало б доказів, що Чоловік створив Жінку з ребра свого. Манька – це моя прабабка, я - її онука. Зовсім інша і зовні, і за звичками , і за типом життя свого, але з великою вірою в Бога та Красу Життя Земного.
AndRR0n (13-го, 28 лет)
