«    Июль 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 





-- Материальная помощь сайту --

--Бонус | Партнеры--



Сейчас на сайте:
Пользователей: 0
Отсутствуют.

Роботов: 1
Googlebot

Гостей: 26
Всех: 27

Сегодня День рождения:

  •     Eroshkun (16-го, 20 лет)
  •     gellety (16-го, 31 год)
  •     Gr0m1990 (16-го, 28 лет)
  •     Lileslava (16-го, 20 лет)
  •     Дмитрий Гаев (16-го, 25 лет)
  •     темненькая (16-го, 25 лет)


  • В этом месяце празднуют (⇓)



    Последние ответы на форуме

    Дискуссии О культуре общения 101 Герман Бор
    Стихи молчание - не всегда золото 250 Filosofix
    Стихи Мои стихи Кигель С.Б. 1862 Кигель
    Флудилка Время колокольчиков 198 Герман Бор
    Флудилка Курилка 1954 Герман Бор
    Обсуждение вопросов среди редакторов сайта Рабочие вопросы 517 Моллинезия
    Флудилка Поздравления 1635 Герман Бор
    Стихи ЖИЗНЬ... 1600 Lusia
    Организационные вопросы Заявки на повышение 775 Моллинезия
    Литература Чтение - вот лучшее учение 139 Lusia

    Рекомендуйте нас:

    Стихи о любви. Клуб начинающих писателей



    Интересное в сети




     

     

    -= Клуб начинающих писателей и художников =-


     

    Нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу (Українською)

     

    Я вскочив у перший же автобус, який вже від’їжджав від зупинки. Мені хотілося скоріше покинути це місце, поїхати якнайдалі від того, що я побачив та почув. Я дивився у вікно і ще раз прокручував у голові усе пережите, але мої роздуми перервав кондуктор:

    - Платіть за проїзд. - звернувся він.

    Я відшукав у кишені кілька зім'ятих купюр та протягнув йому. Він відірвав квиток та деякий час не міг його прокомпостувати. Його руки тряслися і лише через хвилину він протягнув мені шматок паперу, усіяний дірочками.

    - Пальці вже болять від цього. - сказав він собі під ніс та пішов далі по салону.

     Тепер мені здавалося дуже дивним, що в цьому світі, в цій країні, в цьому місті вже навчилися робити із однієї особи двох бездушних істот, а в автобусах ще й досі ходять кондуктори, рахують гроші, компостують білети... У вікні проминали старі будинки, які були схожі на безнадійно хворого, який не може померти швидко та безболісно, але якого все ж таки вбиває час. З них сипалася цегла, були розбиті деякі вікна та потрощений дах, по іржавим ринвам стікала дощова вода, змішана з багнюкою, а стіни були забиті написами та незграбними малюнками, немов тіло колишнього в'язня. Горбата бруківка, розбиті ліхтарі, старі споруди та пам’ятники - ось що було за вікном. Та зрештою і сам автобус уже був давно старим і навіть сам Всевишній не міг би точно сказати, чи не відвалиться у нього по дорозі колесо чи бампер.

    Я вийшов на зупинці. Йшов дощ, вітер кружляв подерте листя, яке лежало під ногами і я не міг зрозуміти чому, але побачивши цю меланхолічну картину, мені захотілося цієї ж миті опинитися вдома. До дому треба було йти ще хвилин двадцять, але я не хотів чекати. Я побіг. Побіг далі від усього цього світу та темряви. Побіг до затишку, до м'якого ліжка та книги, яка лежала на столі та чекала мене, до чашки гарячої кави та попільнички з попелом від сигарет. Побіг до Марії, до коханої Марії. 

    Вона стояла на темній кухні та дивилася у вікно. Довге шатенисте волосся повторювало контури її крихкої спини і простягалося майже до талії. Я тихо зняв пальто, підійшов до неї та обійняв, зариваючись носом у її шию.

    - А на вулиці дощ. - прошептала вона.

    - Так, кохана, на вулиці дощ.

    - Я все-одно чула як ти прийшов. Навіть твоє дихання. Ти чимось занепокоєний, так?

    - Так. Бачив дещо дивне сьогодні.

    - Що саме? - спитала вона і мініатюрною рукою почала гладити моє щетинисте обличчя.

    І я розповів їй усе. Про старого лектора, про його винахід, про мовчазний натовп, загіпнотизовано спостерігавший за презентацією, про двох медиків та худорлявого асистента, який ледве тримався на ногах та про те, що з ним зробили. Розповів про розмову та нахабну відкритість, з якою лектор описав жорстокість винаходу. Розповів про кожну з думок, які прийшли до мене в автобусі та про кондуктора. А вона так і стояла, гладячи мою шкіру та дивлячись у вікно.

    - Не дивно. - сказала вона, коли я закінчив і повернулась до мене.

     - Не дивно? - перепитав я.

    - Так, коханий, зовсім не дивно.

    - З людини зробили дві машини, які здатні тільки пити, жерти та вбивати. Хіба це не дивно? Я не розумію тебе.

    Марія налила собі води з графіну.

    - Ходімо зі мною, на кухні незручно говорити. - сказала вона, взяла мене за руку та повела за собою. - Я тобі все поясню.

    Ми зайшли у кімнату. Вона сіла на диван, зробила ковток води, та відставила склянку подалі.

    - Не вмикай світло. Не люблю світло, ти знаєш.

    - Знаю, мила.

    Я дістав із кишені пачку цигарок, підкурив одну з них, взяв попільничку, яка була на столі та сів на підлогу біля її струнких ніг.

    - Не дивно. - знову сказала вона і почала перебирати моє волосся. - Тобто сам винахід звісно цікавий, але не дивно те, що винайшли саме його.

    - Чому?

    - А ти як вчинив би? Ти ж у мене розумний. Подивися на свою поличку з книгами. Там багато імен. Імен, які писали про добро і зло, про справедливість та підступництво, про людей та їхню природу. Деякі з них вірили в добро, але ніхто не заперечував того, що існує також і зло. Деякі не приховували того, що природа людини - егоїстична і завжди такою буде. Деякі навіть пишалися цим. Цей чоловік - лектор - винайшов машину, яка зробить його ім’я знаменитим ще надовго. І після його смерті про нього також будуть писати та говорити.

    - Але чому саме цей винахід? Чому він?

    - Не перебивай, дурненький. Кури собі. Якщо він винайшов би щось, що поліпшило наше життя, скажемо якийсь чудесний автобус, швидкий та без кондукторів, в якому взагалі не треба платити, то що б це йому дало?

    - Теж славу та визнання.

    - І тільки. Не розумію, навіщо ми про це говоримо. Ти і так все знаєш, просто нарешті стикнувся з цим віч-на-віч. Знаєш, що той чудесний автобус нікому не був би потрібен. Ніхто його не купить, знаючи, що не отримає на цьому більше, ніж витратить. Знаючи, що в ньому ніхто не буде платити. А цю машину куплять, тому що війна це завжди прибуткова справа.  Людей вбивають, але кому яке діло? Ми егоїсти та живемо у вік егоїзму, коханий.

    - Але... людина помирає... Тіло залишається, навіть два, але людина - ні.

    - Ну то й що? Вони кожен день помирають. Чому тебе не спантеличують ті десятки та сотні, які гинуть на війні кожен день, але так сильно вразила смерть однієї людини?

    Дим від цигарки наповнив кімнату і ми сиділи немов у тумані. Їдкому тумані, який теж вбиває, але повільно.

    - Тому що в новинах фігурують тільки цифри. А тут саме слово "людина". Доки його не скажуть - ти відносишся до смерті інших, немов до смерті мух чи тарганів. Тільки зараз це усвідомив. - сказав я і погасив цигарку.

    - Мабуть ти правий.

    Деякий час ми сиділи мовчки. Вона гладила моє волосся, а я дивився у стіну, у пусту темряву. Я відчував себе затишно тут, з рідною людиною, відчував себе недосяжним для інших в цих стінах. Тепер те, що я бачив пару годин назад, стало таким далеким, схожим на якусь легенду чи кіно.

    - Мені здається, я десь бачив того хлопця. Худорлявого асистента. Можливо, він працював двірником десь поруч, чи водієм суспільного транспорту. Не можу згадати, але я точно його десь бачив. - сказав я.

    Теж не дивно... До речі, я впевнена, що ці створіння можуть не тільки вбивати. Їх же можна використовувати як тупу робочу, силу, так? - спитала Марія.

    - Так... Ти мене кохаєш?

    - Угу. - відповіла вона і поцілувала мене в лоб.

    Я осипав поцілунками шкіру на її тонких ногах. За день я дуже втомився, особливо морально і це відновлювало мої сили та енергію. Мені потрібно, дуже потрібно когось кохати.

    - А знаєш, що я ще зрозумів? - прошептав я.

    - Що?

    - Що всі ми хочемо бути рабами. Так, саме тому все відбувається саме так, а не інакше. В нас борються дві крайнощі - воля до свободи та жага бути рабом. Саме тому люди придумали релігію - вони мають комусь кланятися та відчувати залежність. Людина, яка має цілковиту свободу - найсамотніша на світі. Їй ніхто не потрібен, але і вона непотрібна нікому. А вона хоче бути потрібна, мусить бути потрібна, навіть якщо це просто ілюзія. І навіть у кожного з наших президентів є жінка, ноги якої він цілує ночами, бо його власна сила давить на нього. Він хоче бути слабким, хоч іноді. Усі хочуть бути слабкими. Тому наш світ так влаштований. Тому є війни та конфлікти. Тому що людина хоче відчувати залежність та слабкість. Вона вбиває за те, щоб позбутися і того і іншого, але як тільки отримує цілковиту свободу - потрапляє в глухий кут. А що далі робити? А нічого. Залишається тільки впасти на коліна перед кимось, байдуже ким, та віддавати йому свою любов, якої так багато зібралося у неї.

    - А ти все-ж таки не дурненький, милий. Кохаю тебе.

    - І я тебе.

    Ми так і заснули на підлозі кімнати. З одного боку від мене лежала Марія і дихала мені у шию, а з іншого - попільничка з недопалками та пачка цигарок. Я відчував себе в безпеці.


    0


    Ссылка на этот материал:


    • 0
    Общий балл: 0
    Проголосовало людей: 0


    Автор: Nice_Thrasher
    Категория: Проза
    Читали: 57 (Посмотреть кто)

    Размещено: 23 февраля 2018 | Просмотров: 106 | Комментариев: 8 |

    Комментарий 1 написал: Триш (25 февраля 2018 08:56)
    Скажите, автор, какую цель вы преследуете, выставляя здесь текст на украинском языке?



    --------------------

    Комментарий 2 написал: Моллинезия (25 февраля 2018 09:05)
    Триш, вы меня извините, не хочу отвечать за автора, но 50% пользователей владеют украинским языком, поэтому, какую бы цель автор не преследовал, я, и думаю, что и другие читатели, благодарны ему за это.

    Рассказ понравился. Трепетно. give_rose



    --------------------

    Комментарий 3 написал: Триш (25 февраля 2018 09:09)
    Цитата: Моллинезия
    не хочу отвечать за автора

    а я вас и не просила отвечать за него.



    --------------------

    Комментарий 4 написал: Моллинезия (25 февраля 2018 09:20)
    Цитата: Триш
    а я вас и не просила отвечать за него


    Я понимаю-понимаю.



    --------------------

    Комментарий 5 написал: Nice_Thrasher (26 февраля 2018 23:06)
    Триш,
    А цель та же, что и при публикации текстов на русском - получение критики и отзывов от людей, знающих язык. Сейчас трудно найти сайт, на котором твои работы действительно читают, и что главное(и редкое) - комментируют. Если кто-то не знает языка или же его это раздражает - никто и не просит читать и комментировать. Это уже воля каждого отдельно. В скобках в названии я указываю язык, дабы не отбирать драгоценное время у тех, кто его не знает.



    Моллинезия,
    Кстати, первую главу благополучно куда-то дели админы при публикации. Залить снова?


    Комментарий 6 написал: Триш (26 февраля 2018 23:22)
    Nice_Thrasher, спасибо, что ответили.
    Хотя, я не о раздражении или чем-то подобном. Мне интересно было знать, что важнее для вас, как автора данного текста - мнение о сюжете, о самом тексте или ошибках в нем, и т.д.
    Кстати, исправьте ошибку в аннотации.

    P.S. Если анкета не врёт - с днем рождения вас и исполнения желаний!






    --------------------

    Комментарий 7 написал: NikiTA (27 февраля 2018 07:58)
    Иван, с днем рождения! Залейте;)

    Админы не занимаются благополучным деванием публикаций)




    Комментарий 8 написал: Моллинезия (3 марта 2018 14:03)
    Цитата: Nice_Thrasher
    Залить снова?


    Конечно.



    --------------------
    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии в данной новости.
     
     

     



    Все материалы, публикуемые на сайте, принадлежат их авторам. При копировании материалов с сайта, обязательна ссылка на копируемый материал!
    © 2009-2018 clubnps.ru - начинающие писатели любители. Стихи о любви, рассказы.